© 2016 Your company
bravopravo.com
Про боротьбу за правду
"В своїй хаті своя правда й сила й воля"
Тарас Шевченко
Рудольф Ієринг
видатний німецький правник (1818-1892)
Мета права - мир. Засоби для цього - боротьба. Допоки право буде піддаватися нападам з боку не-права (а це буде завжди), воно не позбудеться необхідності боротьби. Життя права - боротьба. Боротьба народів, державної влади, індивідів. Кожне право у світі є результатом такої боротьби!
Так епічно починається стаття під назвою "Боротьба за право" видатного німецького правника Рудольфа Ієринга (1818-1892), яка побачила світ у 1872 році. В статті було викладено текст його недавньої доповіді перед Віденським юридичним товариством, яку слухачі зустріли з неймовірним інтересом та захватом. З моменту своєї публікації стаття набула величезного поширення та нестримно-швидко була перекладена на всі європейські мови. Сам автор у передмові до чергового перевидання "Боротьба за право" зауважує, що для нього така популярність є несподіванкою, проте він пояснює її переконанням широкої публіки у правильності викладеного ним головного погляду.
Kyiv, Euromaidan, 2014
Погляду, як зазначає сам Ієринг, який має суто етико-практичне значення для читача. Це не про теорію права, а про те, як людина повинна мислити та діяти, якщо вона бажає досягти соціального порядку та справедливості навколо себе. Ці ідеї лежать в основі західної правової культури, правосвідомості кожного європейця, який отримуючи свободи та права, одночасно усвідомлює і обов'язки щодо їх обслуговування. Перше неможливе без останнього і навпаки - людина, яка не бореться за свої права ніколи не матиме справжньої свободи та гарантованих прав.

Ієрингівська ідея полягає в тому, що право не створюється органічним чином, а є результатом безперервної роботи не тільки держави та його правотворчого інструменту, а в першу чергу є результатом боротьби самого народу. Кожна людина, яка зустрічається із необхідністю захищати своє право, приймає участь у цьому процесі та робить свій вклад у світову ідею права. Проте, як зазначає сам автор, далеко не всі люди борються. Деякі, і таких у нас мабуть більшість, "ходять протоптаними стежками дикого правового поля", що означає, наприклад, або бездіяльність через зневіру, або панування в головах зовсім іншого світогляду, яке виключає існування особистих прав і свобод.
Обидва ці явища є характерними для суспільств, на які історично наклали свій відбиток ідеології авторитарних та тоталітарних систем, в рамках яких єдиним і безперечним джерелом влади визнається не народ, не природа чи Бог, а фактично одноосібний правитель.
Природно, що вищенаведена система управління не може в собі містити інституцій та механізмів, які б гарантували захист прав та основоположних свобод людини. Здається, зневіра може бути виправданою, чи не так?
І хоча у першому випадку особа не допускає боротьби за право через свій світогляд, а в другому не вірить у ефективність такої боротьби через, наприклад, корумпованість влади, - вирішально-об'єднуючим для них є те, що по факту такі люди нічого не роблять для того, щоб захищати свої права. І це єдине, що має значення, коли мова йде про визначення рівня справедливості навколо себе.
Ідея того, що право живе лише тоді, коли за нього йде боротьба, - була новаторською для свого часу. Більше того, її осмислення необхідне і сьогодні, особливо для українського суспільства.
Як справедливо зазначає проф. Богдан Кістяковський (1868-1920) у своїй статті «На захист права», наша література по суті є віддзеркаленням глибокої прогалини суспільної свідомості в питанні осмислення культури права. У англійців у відповідну епоху ми бачимо, з одного боку, трактати Гоббса "Про громадянина", про державу у "Левіафані" , Фільмера про "Патріарха", твори Мільтона на захист свободи слова і друку, памфлети Лільборна і правові ідеї зрівнювачів – "левелерів". Це ж стосується і французів, яким ми безмежно вдячні за "Дух законів" Монтеск'є і "Суспільний договір" Руссо. Щодо німецької правової традиції (оминаючи той факт, що класики німецької філософії, такі як Кант, Фіхте, Гегель приділяли дуже помітне місце у своїх творах філософії права), дуже показовим є спір, що виник між двома юристами Тібо і Савіньї "Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства". Цей суто юридичний спір мав глибоке культурне значення. Він зацікавив все освічене суспільство Німеччини і сприяв більш інтенсивному пробудженню його правосвідомості.
В той же час, зауважує проф. Богдан Кістяковський, у вітчизняній літературі не знайти жодної статті, яка б висувала б вперше, по суті не дуже глибоку, проте дуже вірну і бойову ідею накшталт ієрінгівської "Боротьба за право". З огляду на вищенаведене ми можемо констатувати, що в різних культурах право відіграє відповідно відмінну роль. Так, в західних культурах право характеризується відображенням народної боротьби, фіксацією досягнутих домовленностей між суспільством і владою. З іншого боку, у східних культурах, право розглядається більше як інструмент соціального контролю, першочерговою метою якого є закріплення влади авторитарних або тоталітарних режимів. Без перебільшень, можна сказати, що ці культурні відмінності лежать в основі світоглядів, які домінують в тому чи іншому суспільстві, - а відтак є визначальним у кількості осіб, які залучені в процес боротьби за право, а також у тому наскільки така боротьба є ефективною.
ЩО ТАКЕ ПРАВО?

Право це мистецтво доброго та справедливого
[Jus est ars boni et aequi ]

Доміцій Ульпіан
давньоримський юрист
CORTÈS Édouard-Léon, 1882-1969 (France) including Property from the Estate of Giancarlo Baroni, New York
Ще в античні часи, у давній Греції та Римі, уявлення про світ грунтувались на тому, що авторитет права був безумовним для всіх. Навіть верховні боги підпорядковувались "космічному" праву, яке вони не могли ані знищити, ані змінити (не могли цього зробити боги римського пантеону, олімпійці чи навіть скандинавські аси). Визнання суспільством безумовної влади права та безперервна боротьба за нього - єдиний шлях до цивілізаційного розвитку. Підтвердженням тому, серед іншого, є і те, що у роки, коли була опублікована ієрінгівська «Боротьба за право», розвинуті європейські країни, які є прямими культурними нащадками переосмисленої античності, були на порозі "Доби надійності".

Це був найбільш тривалий період стабільного розвитку та миру в Європі (1872-1914). Науково-технічний прогрес, перша хвиля глобалізації. Всі могли купувати іноземну валюту та товари у необмеженій кількості. Паспортний контроль існував лише в Росії та Турції. Здавалось, що людство дійсно готове до того, щоб називатись цивілізованим.

До Першої світової війни розсудливий та законослухняний громадянин міг прожити все життя і не помітити присутність держави, за виключенням пошти та поліцейського.

Дж. Тейлор
англійський історик
(1906-1990)
Досягти такого становища, зокрема, вдалося завдяки поширенню серед західного суспільства ідей індивідуалізму та визнанню державною владою природніх прав людини. Таким чином, правитель визнавав право як таке, а також права своїх підданих на свободу використовувати свої власні сили на власний розсуд для збереження своєї власної природи.
King Ludwig I in his Coronation Robes, 1826
Так, у більшості європейських країн між владою та народом було укладено договір (суспільний договір), який обмежував абсолютну феодальну владу правителя та гарантував певні свободи населенню. Народ, у свою чергу, за цим договором делегував владі повноваження в інтересах суспільства, - врегульовувати конфлікти та діяти на їх випередження (в т.ч. виключне право на насильство). Таким чином, поняття суверенності держави наповнилось новим сенсом, протилежним від середньовічних уявлень. Так, держава стає суверенною остільки, оскільки суверенним є сам народ. Правитель, як такий, вже не має окремих прав, окрім тих, що були делеговані йому самим народом. Як пише видатний український правник Станіслав Дністрянський (1870-1935), з цих пір не монарх, але народ є сувереном в державі. Очевидно, що відповідні трансформації у взаємовідносинах між правителями та народами є наслідком суспільної боротьби за право. Зазначене, зокрема, обумовило втрату державою самостійної цінності та набуття нею обов'язків щодо забезпечення безпеки кожному громадянину. Все менше сакрального, міфічного та божественного ставало у джерел влади, - право, як суспільне уявлення порядку та справедливості, набуло центрального значення в державному управлінні нових євройпеських країн.
Пояснюючи ці процеси проф. Прінстонського університету Ян-Вернер Мюлер (1970) зауважує, що тим часом наука довела, що в природі не існує ніякого об'єктивного сенсу, підірвавши, тим самим, й "божественне походження" влади монарха.
Це стосується і права, яке з «поеми божественного розуму», яке ніби-то створювалося виключно органічно, стає нарешті продуктом боротьби індивідів. Видатний соціолог та правознавець Макс Вебер (1864-1920) з цього приводу зазначає:
Доля культурної епохи, що скуштувала плоду з дерева пізнання, полягає у необхідності зрозуміти, що сенс світобудови не розкривається її дослідженням, якими б досконалими її методи не були; що ми самі мусимо надати їй сенсу.
Це означає, що закон з цього моменту вже не може грунтуватися на якомусь верховному принципі, з якого він отримував свою легітимність. Це означає, що з цього моменту він має оцінюватись сам по собі, грунтуватись на власній формі.

Жиль Делез
(1925-1995)
Як вже було написано вище, Європа того часу досягла небаченої досі стабільності, яка забезпечувала певну соціальну справедливість. Але боротьба європейського народу на цьому не спинялась. На заході монархи вже були більше схожі на "супер-зірок", популярність яких була їх єдиним виправданням і наслідком політичної імпотенції. В цей період, за словами британських науковців та письменників Джорджа і Маргарет Коул, європейцям довелося зануритися "в оргію конституційної творчості", оскільки саме нові конституції стали головним втіленням ідей суспільного договору та природнього права. Багато з тих, хто працював над їх складанням визначали головною проблемою - стабілізацію, яка б була можливою без "монархічного трансцендентного елементу".
Voici les pères de l'Europe (Перед вами батьки-засновники Європи): Konrad Adenauer | Joseph Bech | Johan Willem | Robert Schuman | Winston Churchill | Johan Henri | Voici Joseph.
Перша світова війна поклала край імперіям та мала б стати вирішенням очевидної кризи представництва - аристократи та монархічні сім'ї майже усюди остаточно втратили свою легітимність. В той же час це не була категорична зміна світоглядів та порядку, який в певній формі існував тисячоліттями. Це призвело до певних протиріч, які вилились у наймасштабніші зіткнення ідеологій, якими і характеризується XX століття. Так, після Першої світової війни європейські демократії почали сповзати до авторитаризму і фашизму. А в середині століття Радянський Союз стрімко поширив свій безпосередній вплив на Європу. Як пише проф. Єльського університету Тімоті Снайдер, Європейська історія ХХ століття засвідчує, що суспільство може зазнати краху, етика - зруйнуватися, а звичайні люди - опинитися над розстріляними ямами зі зброєю в руках.

Проте, важливо відзначити, що і соціалізм і фашизм обіцяли абсолютного досягнення цінностей, які загально асоціюються саме із демократією та правовою державою. Серед таких цінностей центральне місце займала рівність. Причому не звичайна, а специфічна й утопічна її форма - замість "формальної" правової рівності. При цьому, як зазначає Ян-Вернер Мюллер, все це не принижує демократію, а навпаки, підкреслює силу її ідей. Тому у другій половині ХХ століття, європейці створили обмежену демократію - перед усім за допомогою невиборних інституцій, таких як конституційні суди. Таким чином, конституційні суди стали гарантом додержання тих домовленостей між владою та суспільством, які були втілені в європейських конституціях.
Гітлер в Парижі на оглядовій прогулянці, червень 1940
Після Другої світової ідея перевірки конституційності отримала визнання навіть у тих країнах, які традиційно з великою підозрою відносились до судового контролю, особливо у Франції з її відразою до gouvernement des juges. Проте, у післявоєнну епоху, яка з підозрілістю відносилась до потенційної властивості демократії створювати тоталітаризм (наприклад, Веймарська республіка або Третя французька республіка), будь-якій системі стримування і противаг були дуже раді. Таким чином, "конституційний етос", певною мірою, обмежив і парламенти для того, щоб запобігти демократичному самогубству - не дозволити у подальшому законодавчим зборам передавати повноваження таким особам як Гітлер чи Петен.
Подальшим розвитком «конституційного етосу» стала європейська інтеграція. Члени європейської спільноти свідомо передали владу інституціям, які не обирались в їх власних країнах, а також наднаціональним структурам, роблячи це для того щоб «закріпити» ліберально-демократичні здобутки і запобігти будь-якому сповзанню вниз до авторитаризму.

Andrew Moravcsik
The Origins of Human Rights Regimes: Democratic delegation in Postwar Europe, 2000
ЩО ТАКЕ НЕПРАВО?
З моменту створення Московської держави російське населення стало на шлях стрімкого та незворотнього занепаду демократичних та правових засад.
Кріпосні
З іншого боку, у роки публікації статті «Боротьба за право», на території російської імперії, в складі якої на той час була і Україна, науковий прогрес у вигляді залізної дороги витіснив чумаків, які все ще їздили на волах у Крим за сіллю. Але що стосується добробуту громадян - порівняння будуть зайвими: західні країни "мали імперії", а Росія "була імперією". І для того щоб розібратися в причинах такої відмінності доведеться зайти дещо глибше, - і констатувати той факт, що Московіти історично, на відміну від українців, завжди були тими, чиї свободи та права були пригнічені режимом. Московське право не містило в собі народної правди, а було системою нормативних механізмів, єдиною метою яких було забезпечення функціонування авторитарного ладу.

Відправною точкою становлення московської (холопської) правосвідомості можна вважати зраду Русі Московією з золотоординцями, - що відповідним чином глибоко позначилося на правосвідомості російського населення. Тут можна згадати відому фразу, авторство якої приписують від Н. Бонапарта до О. Пушкіна: «Пошкреби росіянина - знайдеш татарина». Як зазначив історик-китаєзнавець Леонард Переломів, над формуванням московської (холопської) правосвідомості століттями працювала репресивна ординська система управління, яка була запозичена у китайців та базувалася на засадах конфуціанства.
Це стародавнє вчення, серед іншого, вказує на те, що кожен член суспільства з народження і до своєї смерті повинен був у повсякденному житті керуватися Правилами, які органічно пов'язували суспільство з державою через спільні цінності. Щоб закріпити це в свідомості своїх учнів, Конфуцій закликав до заборони дивитися, слухати, говорити і робити те, що не відповідає Правилам (Лунь юй. XII, 1). Конфуцій також вчив: «Доброчесність благородних мужів - вітер, чеснота малих людей - трава. Куди дме вітер, туди і схиляється трава» (Лунь юй. XII, 9).
Не держава для людини, а людина для держави.
Це повністю відповідає холопському світогляду і одночасно знаходиться у категоричній опозиції ідеям індивідуалізму.

Як пише відомий історик права Ростислав Лащенко (1878-1929), сталих, правових традицій, які червоною смугою тягнулися через цілу історію Київської Русі (України), там, в Московщині, і до татар не було і бути не могло, бо сама народність московська сформувалась лише в період виникнення Московської держави (не раніше ХІІ століття). В той час, як в Україні залишалася в силі правна традиція домінування в житті норм права приватного над публічним, в Московії XIV-XV ст. вже зовсім чітко вбачаються протилежні принципи.
І хоча ординці намагались не втручались у культурне життя Московії, зазначені принципи знайшли своє відображення і підкріплення у візантійській православній доктрині, яка підтримує божественне походження монарха з наданням останньому абсолютної влади над своїм народом. З цієї точки зору особливої уваги заслуговує концепція "Москва - третій Рим", яка була розроблена у XVI-XVII столітті головним ідеологом великого князя Василія Івановича, іосифлянським чернецем Філотеєм Псковським. Він, мабуть, був першим хто ідентифікував і наповнив великодержавний комплекс московської монархії теорією, яка змальовувала Москву як «вершину світової історії», а також якою обґрунтовувалось легітимність претензій Москви на «Візантійську спадщину». Багато уваги в концепції надано темі божественного походження царської влади.
Як пише видатний правник В. Нерсесянц, відповідно до концепції "Москва - третій Рим" право на супротив волі царя було повністю виключене. Навіть у тому випадку, якщо доведеться комусь невинуватому терпіти "царське велике покарання". По традиційному для слов'ян Філотей визначає правові норми як "правду", проте у центрі такого права він бачить саме право позитивне, писане, що жодним чином не було пов'язане із свободами та правами народу, а лише підкріплювали абсолютну владу правителя. Церква ж стала фактичним державним органом, який повністю підпорядковувався і залежав від царя, а також відповідав за питання духовного контролю над народом. Зазначена концепція без сумнівів отримала офіційне визнання з боку московських правителів, а також зазнала широкого поширення у свідомості російського населення - багаторазово змальовувалась художниками, включалася у склад храмових розписів, описувалася виданими письменниками того часу.

Кузени Миколай II і Георг V.
Як зазначає проф. Лащенко, Московія у той час не тільки не поширює права особи, індивідуума, вона особу, - дозволяємо собі так висловитися, - цілком проковтує, затирає, перевертаючи все населення в службовий підручний собі орган. Разом з цим затиранням "особи" і її індивідуальних прав починає ясно відзначатися принцип безперечної влади одної людини, одної особи - великого князя Московського, потім царя - над цілим народом, над цілою державою.

Зокрема яскраво ці тенденції виявляються в питанні земельному. Під впливом ж права мусульманського в Московищині поширилась ідея, що всі землі в державі є власністю царя - так-само, як на сході в уяві мусульман вони в державі належали імаму - "тіні Бога" на землі. Як пише нідерландський письменник та історик Геерт Мак (1946), Миколай II вважав імперію своїм помістям і під час загального перепису 1897 року у графі "рід занять" зазначив себе як "землевласник". В той час коли європейські країни керувалися конституціями, а не волею монархів, останній правитель Російської імперії Миколай ІІ все ще був самодержавцем, який висміював можливість участі народу в управлінні. Вимушені ліберальні реформи 1905 року в Російській імперії, за висловом Макса Вебера, були лише "псевдо-конституціоналізмом".
Щодо правосвідомості, котра поширилася на все народонаселення, Московська держава виявляла таке видовище, котре змушувало чужинців, що приїздили, справедливо зауважувати, що жодний монарх на світі не має над підданими такої обширної влади, як государь Московський.

Борис Чичерін
Опыты по исторіи русскаго права, 1858
Видатний філософ Миколай Бєрдяєв (1874-1948) бачив в російському народі органічну прихильність до тоталітарного світогляду та світосприйняття, у чому виражається дуже важлива риса їх національного характеру (Бердяєв М., Русская идея). Характеризуючи правосвідомість московського населення німецький мандрівник Сигізмунд Герберштейн в своїх «Записках про московітскі справи» зазначав:
Всі вони називають себе холопами, тобто рабами государя ... Цей народ знаходить більше задоволення в рабстві, ніж у свободі!
Як зауважив видатний польський проф. історії Анджей Валицький, горезвісна російська "смиренність", яка так активно вихвалюється російськими апостолами моралі, є не що інше, як досить неприємний симптом недоліку атрибутивної етики, правового мислення, завдяки якому відбувається усвідомлення своєї індивідуальної гідності та правосуб'єктності (Петражицький Л., Теорія і практика права, СПб, 2010). На думку Германа Гессе, визначальною рисою російського коду є культура, яка нехтує дією та вважає за краще послухання і терпіння. Про таких людей Ієринг словами Канта каже наступне: "той, хто стає живим хробаком, чи може потім скаржитися, що його розчавили?".
Таким чином, у населення російської імперії століттями формувалася, так звана, холопська правосвідомість. Саме тому в Москві, на відміну від вільних міст, таких як Київ, Великий Новгород та Псков, ніколи не було громадської самосвідомості і віче. Московський деспотизм тих часів не мав нічого спільного з абсолютизмом Західної Європи, в якому домінували відносини договірного характеру між монархом та населенням.
ДЕ МИ?
Проте зовсім інше можна сказати про Україну.
Окрім того, що ми маємо власну правову культуру, в т.ч. Руську правду, яка була в центрі системи права Київської Русі, українське суспільство також має безцінний історичний досвід системної боротьби за право.
Claude Levi-Strauss by Irving Penn
Існує достатньо розповсюджене і одночасно хибне твердження про те, що традиційні правові системи є примітивними. Такий висновок часто робиться на тій лише підставі, що вони зберігають багато рис первісного права. Але, як зазначив видатний французський антрополог Клод Леві-Строс (1908-2009), термін "первісний" не означає відсталості чи затримки народу у розвитку: "в тій чи іншій галузі він може проявити такі здібності до винахідливості і втіленню ідей у життя, які залишають досягнення цивілізованих народів далеко позаду" (Леви-Строс К., Структурна антропологія).

Більше того, традиційне право, як явище, що містить в собі багато суто народного та міфічного, користується беззаперечною повагою та авторитетом у суспільства, яке є його генетичним носієм. Таке право є народною правдою, воно не належить окремій людині або державному органу, - воно належить суспільству, яке його історично виборювало. Воно, кажучи словами того часу, належить землі.
З огляду на це Руська Правда, як право землі української, потребує від нас окремої уваги. Мова йде про збірку стародавнього руського права, яка була складена в Київській державі у XI-XII ст. на основі звичаєвого права нашого народу, містила норми кримінального, спрадкового, комерційного та процесуального законодаства, надавала можливість кожному члену суспільства боронити свої природні права на життя, здоров'я, майно та справедливий суд. Стародавні положення Руської Правди полягали в саму основу тогочасного суспільного ладу на українських землях та ширились і на території сусідніх нам слов'янських народів. Руська Правда, як пише проф. Лащенко, за тих часів користувалася неймовірною повагою серед українського і сусіднього до нас населення, а її положення мали силу морально зобов'язуючих норм: "в них просвічувала сіда старовина, в них були заховані старовинні правничі принципи, які жили ще в світогляді народних мас".
В основі організації влади у старовинних Українців знаходилася ідея народоправства, верховним органом якого було віче. Загалом, як пише проф. Лащенко, віче було явищем загальним: як вислів народної волі, воно зустрічається споконвіку в усіх українських землях. "Скликати віче - зазначає видатний історик Микола Костомаров (1817-1885) - значило винести справу на обміркування народа". Скликати віче міг будь-який громадянин, зацікавлений в розгляді важливого питання. Як вже зазначалося, віче було верховним органом влади і безумовно як волевиявлення народу воно було вище за волю князя. Таким чином, ідею суверенітету носив у собі сам народ, сама земля, а віче - по характерному визначенню Костомарова, було "виявленням влади землі", що і було виявленням верховної волі народу. У більшості традиційних правових систем земля є священною і, як зазначає Клод Леві-Сторс, завжди асоціюється і невідривно пов'язується із людиною та суспільством, які на цій землі розселені.


Однією з характерних особливостей для стародавньої української правової традиції була ліберальність карного законодавства - Руська Правда ніколи не знала смертної кари. Проте, як зазначає Лащенко, по гіркій іронії долі з приняттям віри християнської вже при Св. Володимирі (в преший раз) у нас була заведена смертна кара. Її заведенню ми були зобов'язані візантійським епископам та їх "порадам" кн. Володимиру:
"Се умножишася розбойниці - кажуть Володимиру епископи - почто не казниши їх?".

На що кн. Володимир відповів: "Боюся гріха".

- "Ти поставлен еси од Бога - відповіли йому епіскопи - на казнь злим: достоін ти казнити розбійників".
Але кн. Володимир, очевидно, не витримав цього іспиту і незабаром повернувся до системи без смертної кари. Окрім того, ідея божественного походження та безумовності влади монарха, яка наполегливо нав'язувалася візантійськими епископами ("Ти поставлен еси од Бога …"), на відміну від Московії, так і не знайшла успіху в українських землях.
Вже перед самим кінцем середньовіччя Україна втрачає державну самостійність і опиняється спочатку в межах литовської, а пізніше литовсько-польської державності. Українське право княжої доби залишається у використанні на українських землях, а також здійснює безпосередній вплив на саму правову систему Великого князівства Литовського. Важливим також буде зазначити, що сам перехід українських земель до складу Литовської держави не можна назвати військовими захопленнями, воно супроводжувалося підписанням договорів, що за умов слабкості української державної організації та інших дестабілізуючих чинників, було чи не єдиним способом для окремих міст зберегти існуючий лад.
У подальшому після укладення унії Литви з Польщею, за підтримки меркантильних інтересів українського панства, Україні почали нав'язувати шляхетські державно-правні інституції Польщі. Магдебурзьке право, як пише проф. Станіслав Дністрянський, поставило в залежність від панського двору селянство, розірвало минулу сполуку між містом та землею. Під впливом шляхетського режиму почали зникати останки давньої системи самоврядування, а також авторитарні утиски почали зміщувати звичаєво-правові норми Руської Правди. А тому, як пише С. Дністрянський, український народ мусив шукати способів власної оборони, - і якраз ті обставини дали в нових століттях почин до самостійної народної організації, яка довела до української державності за Хмельницького.
Богдан Хмельницький
На початку лютого 1649 року Богдан Хмельницький особисто повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу (Дорошенко Д., Нарис історії України). Українську Державу визнавали й інші країни, які підтримували з Хмельницьким та пізнішими гетьманами дипломатичні відносини.

Окрім цого, Україна XVII-XVIII століть була першою національною державою, яка для боротьби з зовнішніми ворогами залучала виключно українців. Польща ж, яка вже не мала сили для супротиву татарським та турецьким напастям, сприяла створенню української козацької організації для охорони східних кордонів своєї держави. Тому Польща надала Запорізьській Січі спеціальні привілеї, які дали нам можливість зберегти вищі організаційні форми (окрема козацька влада, юрисдикція, незалежність від панських дворів, власний військовий осередок). Відтак, як зазначає проф. Лащенко, з усіх усюдів до Запорізьської Січі почав стікатися український народ, щоб звільнитися від панського утиску й зажити свободою та правдою на своїй землі. Таким чином, Запорізьська Січ, яка первинно створювалась для захисту кордонів Польщі, знайшла в собі сили боронити власні права та свободи. Так, Запорізьська Січ на чолі з Богданом Хмельницьким зкинула польске ярмо, побивши польскі війська під Жовтими Водами, Пилавцями і Корсунем.
Особливо важливе місце з точки зору еволюції української правової культури займає Конституція П. Орлика (1710). Пилип Орлик, перший гетьман у еміграції, все своє життя присвятив ідеям незалежності України від Польщі та Росії, козацької соборності і козацької держави. Як пише відомий український правник Всеволод Речицький у своїй фундаментальній праці "Політичний предмет конституції", конституція одночасно є підсумком та пам'ятником законотворчих зусиль П. Орлика та близької до нього козацької старшини, яка поєднала в собі головні політичні і правові ідеї України початку XVIII століття.

Зокрема, В. Речицький зазначає, що Конституція П. Орлика встановлювала гарантії проти свавілля та зловживань одноосібною владою. Службова кореспонденція гетмана оголошувалась відкритою також для вищих посадових осіб. Визнавалось право петицій з приводу можливих порушень козацьких прав та свобод полковниками і генеральними радниками. В свою чергу, генеральним старшинам, полковникам і радникам гарантувалася свобода публічної критики дій гетмана.

Окрім цього, Конституція забороняла одноосібний розгляд гетманом кримінальних та цивільних справ, які підпадали під компетенцію генерального суду. На думку проф. Оксани Пахльовської, Конституція П. Орлика - втілення реальної української спроби побудувати громадянське суспільство у ворожему імперіалістичному оточенні (Пахльовська О., Мазепа - архітектор європейської України, День, 2009). І хоча положення цього документу не були реалізовані, він свідчить про високий рівень розвитку української правничої думки і в подальшому слугував дороговказом у боротьбі українців за своє національне визволення (проф. Сафронова П., Історія держави і права України).

Конституція П. Орлика
Титульна сторінка конституції староукраїнською мовою. Оригінал зберігається в Російському державному архіві давніх актів.
Не можна й оминути Конституцію УНР 1918 року, яку було прийнято 29 квітня 1918 року, в останній день існування Центральної Ради. За задумом авторів Конституція УНР відновлювала права і свободи її громадянам, гарантувала свободу слова, сумління, друку, організацій та масових зібрань (Лисяк-Рудницький І, Між історією й політикою, Мюнхен, 1973). Як пише В. Речицький, Конституція УНР є доказом серйозних правових можливостей українського лібералізму початку ХХ ст.
Що стосується років радянської України, то цей період, з точки зору культурно-правових зрушень, характеризується негативно. Український конституціоналізм цього періоду, як пише В. Речицький, не був самостійним правовим явищем. Конституційні акти радянської України були копією більшовістських російських, або результатом використання правових моделей, які були спеціально розроблені Москвою для союзних республік (В. Речицький, Політичний предмет конституції, Київ, 2012). Головною метою таких актів було встановлення тотального контролю над політичним, економічним, соціальним та духовним життям суспільства. Так, фундаментом радянського тоталітарного режиму стала партія більшовиків, яка фактично стала новим правлячим класом (Лафітський В., Порівняльне правознавство в образах права, 2011).
Коли тобою править ніхто, це найбільш всеохоплююча форма тиранії, оскільки ніхто виглядає як всі.

Йосип Бродський
(Менше одиниці: вибрані есе, 1989)
ЩО РОБИТИ?
Якою б старою не була ідея права, вона буде завжди новою для того, хто переживає її вперше.
Сьогодні ж необхідно зрозуміти, що українське суспільство не може просто взяти і запозичити європейські правові культурні надбання, які вже розвинуті в деталях та втілені в західних демократіях. Будь-який досвід, який має практичне значення для майбутнього, мусить бути не просто перейнятим, він повинен бути усвідомленим, синтезованим із нашими традиціями і наново пережитим. Як писав Б. Кістяківський, недостатньо просто запозичувати їх (західні правові ідеї), необхідно в певний момент життя бути цілком охопленими ними. Ідея права виникає під час творчої роботи свідомості окремої особистості, так і свідомості цілого суспільства. Ця робота, серед іншого, полягає в асиміляції та рецепції ідейних елементів права з національними звичаями та традиціями, що робить право таким, що є прийнятним саме для народності, яка його "переживає". З цією метою ми повинні озирнутися до минулого та виявити, що для такої боротьби, на відміну від "холопів", у нас існує реальне історичне підґрунтя.
Також з цього приводу особливу увагу необхідно приділити тому, що традиційно українці ототожнюють поняття права із правдою.

Це є характерною для нас ознакою, відзеркалення якої ще С. Дністрянський побачив у рядках Кобзаря "в своїй хаті своя правда й сила й воля". Так, в свідомості українського суспільства, ще за часів дії Руської Правди, право, в основу якої покладено народний звичай, визнається народною правдою, в якій зосереджена й сила і воля самого народу (уявлення народу про порядок і справедливість). Як вже зазначалося раніше, в нашій правовій традиції міститься беззаперечна ідея індивідуальної свободи, - кожен міг скликати віче і винести на народний огляд будь-яке важливе питання.
Таким чином, наші звичаї споконвіку оберігали самостійність і сприяли пошуку, ствердження правди. Як писав Григорій Скоровода, "неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею". Оскільки, саме здатність самостійно виокремлювати правду, помічати та аналізувати факти, - робить з людини індивіда, а колективне уявлення та довіра до загальновідомих та спільних істин, - є тим, що робить із натовпу суспільство. Ці властивості, які закладені в основу українського традиційного права, протягом віків чинили спротив будь-яким спробам поневолення та деформації нашого народного характеру.
Значна частина нашого суспільства, так чи інакше, на відміну від холопів, постійно знаходиться у боротьбі за право.
Ми немов інтуїтивно відчуваємо свої природні права, але їх усвідомлення приходить лише в момент їх грубого порушення. Це явище було розібрано ще Ієрингом, який зазначав, що не розум, але почуття болі дає нам розуміння, що таке право (Ієринг, 1889). Згадати тільки детонування суспільних почуттів, які 7 березня 1917 року вивели 100 тисячний люд на демонстрації у Києві (утворення Української Центральної Ради). Тоді, навіть самі українці здивувались - ми існуємо! А згадайте також Революцію Гідності? Вважати, що раптове рішення про непідписання угоди про асоціацію з ЄС (фактичний поворот на 180 від заходу на схід) не зустріне народний супротив, могли тільки із розрахунку того, що у суспільстві домінує холопська правосвідомість - і геть відсутнє правове відчуття. Але не було враховано тієї особливості, яку багато західних філософів права називають "характером народу".
Мабуть, ця особливість українського характеру ще не є правосвідомістю, проте, хочеться вірити, є тим, що зберігаючи вікову пам'ять давньої правової традиції (уявлення народу про порядок і справедливість), наполегливо її визначає і робить можливим її розвиток. Український народ, як писав М. Грушевський, має відношення до західноєвропейського, чи, простіше кажучи, до європейського кола не тільки в силу історичних зв`язків, котрі протягом століть об'єднували українське життя із західним, а у тому числі складом народного характеру (М. Грушевський, Хто такі українці і чого вони хочуть, 1991).
Також дуже цікавими є висновки щодо національного характеру українців, зроблені американським істориком і журналістом Вільямом Чемберліном (1897-1969), який констатував, що характерною особливістю національного характеру українців є особлива любов до свободи у поєднанні з відсутністю будь-якої звички до демократичної самодисципліни. Історик, зокрема, вважав український народ найбільшим європейським народом, який не має державності, головним чином, через зраду його інтересів власною елітою.
(W. H. Chamberli, The Ukraine. A Submerged Nation, NY, 1944)
Михайло Грушевський, 1908 р. Архівне фото
Продовжуючи словами М. Грушевського, українське суспільство не може залишатись безвладним та бездіяльним. Єдиний шлях до розвитку, переходу до правовладдя - безперервна та завзята боротьба всього суспільства за право. І в цьому, з відомих причин (очевидної кризи представництва та моральної критики продуктів їх правотворчості), не можна покладатися на наших законотворців.

Зрадо-переможна істерія, священні війни у соціальних мережах, - все це відволікає від основної мети, у яку має бути залучене все суспільство. Цим й користуються ті, хто продовжує протиправно боротись за свої власні інтереси, а також ті, кого можна справедливо іменувати "агентами Кремля". Ви допомагаєте тиранії, коли ігноруєте різницю між правдою і тим, що хочете почути, - зазначає проф. Єльського університету Тімоті Снайдер. Така відмова від реальності може здаватися природною й приємною, але її результатом буде зникнення людини як особистості, а отже, крах будь-якої політичної системи, що грунтується на індивідуалізмі (Timothy Snyder, On tyranny, NY, 2017).
Нам необхідна повна відмова від холопської правосвідомості.
Ще Платон зазначав, що демагоги експлуатують свободу слова, аби стати тиранами. І мова не обов`язково йде про узурпацію влади однією особою, мова йде, в тому числі, про ухилення правителів від закону задля отримання особистої вигоди. Представлені в Раді популістські політичні сили - як і свого часу "монархи супер-зірки" - прикмета імпотенції авторитарності. Вони критично-залежні від своєї популярності у суспільстві, - тож головне не бути ними керованими.

Ми маємо пам'ятати, що саме руйнуючий інстинкт української політичної еліти системно і впродовж всієї української історії не давав можливості набути нашій державності стабільного стану (зближення панства із польською шляхтою, сприяння ради старшин Запорізьскої Січі зближенню з Московією, випадки занепаду УНР та ЗУНР). Нам необхідна повна відмова від холопської правосвідомості. Справа не зробиться сама собою, а тому, як зазначав Ієринг, не варто «стояти з руками в кишенях та довірливо чекати доки з`явиться світло із джерел права». Замість цього суспільство має охопити настрій, з якого право буде отримувати свою рушійну силу. Цей настрій має проявити себе у мужньому та наполегливому правовому відчутті кожного з нас, в національному правовому переконанні.
Адже ситуація в якій людина, право якої було грубо порушено, не намагається його відновити, - характеризує у першу чергу саму людину, а не право. І тому мова йде не про створення судових справ всюди, де це можливо, а лише про захист прав там, де їх порушення базується на неповазі до прав та свобод людини. У випадку, де законом чітко встановлено порядок захисту порушеного права - необхідно йти по цьому шляху та, коли це доречно, висвітлювати та поширювати свою історію. Недостатньо відмовитися від такого механізму, посилаючись на те, що він нав'язаний кимось іншим. У такому випадку необхідно надати свій варіант захисту права, більш ефективний та такий, що не порушує прав інших осіб. Варіанту "нічого не робити" не повинно існувати. Його і не існує поза холопським світоглядом.
Вацлав Гавел
У період з Помаранчової революції й до Революції гідності (2004-2014), як зазначає проф. Стенфордського університету Френсіс Фукуяма, українське суспільство так і не змогло самоорганізуватися, а тому не переходило з ролі головного опоненту уряду до безпосередніх кроків, що могли змінити реальність на краще. Сьогодні ж, як зазначив інший проф. Стендфордського університету Майкл Макфол, Україна є передовим фронтом боротьби за демократію. А тому загальна боротьба за право та повна відмова від смиренності має стати стрижнем громадянського суспільства. З цього приводу дуже дотичною буде притча, яку розповів видатний чехословацький дисидент Вацлав Гавел.
Ця притча про чеського продавця овочів, який розмістив у своїй вітрині табличку за написом "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!". Сталося це одразу ж після перевороту, який здійснили чехословацькі комуністи у 1948 році. Цитата з "Комуністичного маніфесту" не відповідала переконням власника овочевої крамниці. Він виставив у вікні цю табличку, щоб мати змогу спокійно займатися своїми повсякденними справами, уникаючи проблем із владою. Як бачимо, пише Гавел, істинний сенс гасла нашого продавця аж ніяк не пов'язаний із тим, що повідомляє сам текст гасла. І попри це істинний сенс лишається цілковито ясним і загальнозрозумілим. Адже код загальновідомий: власник крамниці декларує свою лояльність - і нічого іншого йому не лишається, якщо хоче, щоб його звернення почули, - це єдиний доступний йому спосіб достукатися до влади: він прийняв установлений ритуал, прийняв "оману" за дійсність, прийняв ці "правила гри". Звісно, прийнявши їх, він сам долучився до гри, став одним із гравців, посприяв тому, щоб у гру й надалі грали, щоб вона взагалі тривала, щоби просто була (Гавел В., Сила безсилих, К.: Чеська бібліотека, 2016).
Але що станеться, запитує Гавел, якщо ніхто не гратиме в цю гру? Що трапиться, якщо громадяни діятимуть виходячи з того припущення, що у них є права, гарантовані Конституцією? Якщо це зробить одна людина, вона стане мучеником, якщо два, їх назвуть ворожою організацією, якщо тисячі – ворожим рухом, але якщо це буде робити кожний, влада буде вимушена прийняти нову правову реальність (Есенін-Вольпін О., Пам'ятка для тих, на кого чекають допити, Самиздат, 1966-1974).
b!p social ad.

b!p
Тобто правову реальність, яка передбачає правила, що є прийнятними для суспільства. Таким чином, в обох випадках ми бачимо, що мова йде про гру з певними правилами. І в обох випадках, ми маємо це розуміти, недотримання правил буде тягти за собою руйнацію ігрових реальностей. А тому лише від нас, як гравців, залежить чи буде це гра за правилами, що є вигідними конкретним особам чи суспільству в цілому. А будь-який інший шлях досягнення "справедливості", окрім як демократичними та правовими засобами, є шляхом до створення соціалістичних та фашистських форм. А у випадку, якщо оберемо бездіяльність за холопським принципом - отримаємо московський авторитаризм та плутократію.
b!p
Автор: Пасенюк Кирило
15.06.2018
Press "Subscribe" to follow Tilda Publishing on Vkontakte
Made on
Tilda